У Кобилецькій Поляні на Рахівщині знаходиться одне з найстаріших підприємств Закарпаття (ФОТО)
Цього року йому б виповнилося 250 років.
15 травня, 8:44
Кобилецько-Полянський металообробний завод “Інтернаціонал” (пізніше ВАТ “Закарпатський арматурний завод”) – свідок історичних подій, суспільних укладів, багатьох воєн. На ньому довгий час господарювали австрійці, угорці, чехи, працювали німецькі колоністи та місцеві робітники. Сюди працевлаштовували робітників з Австрії та з румунського села Подерей.

У другій половині ХVІІІ століття в Карпатах почала зароджуватися промисловість. На той час уже діяли Солотвинські солекопальні, проводилися лісозаготівлі у Великому Бичкові та інших урочищах теперішньої Рахівщини. Для видобутку й транспортування солі та на лісорозробках, потрібна була все більша кількість металевих інструментів. Їх доводилось завозити здалека, що коштувало дорого, викликало перебої у роботі. Ось саме тоді було прийнято рішення збудувати ливарний цех у Кобилецькій Поляні. Згідно історичних джерел, у зв’язку з наявністю в Кобилецькій Поляні покладів залізної руди, наприкінці 60-х років ХVІІІ століття розпочалося спорудження заводу. В деяких документах згадується, що підприємство запрацювало в 1770 році, в інших джерелах – у 1774 році.
Місце для спорудження підприємства було вибрано не випадково. Будівництво ливарного заводу розпочали трохи вище злиття Середньопотіцької (на річці Середня Шопурка) та Крайньопотіцької (на річці Крайня Шопурка) ріки, які забезпечували виробництво силовою енергією. Його корпуси знаходилися у двох місцях: один біля Крайньої ріки, інший – біля Середньої ріки. А ще довкола розкинулися праліси, з багатою лісосировинною базою для випалювання дерев’яного вугілля, яке, в свою чергу, було необхідне для виплавлювання металу. Вдобавок: на околиці села були виявлені поклади залізної руди.

Відразу розпочато видобуток руди, а ще через 13 років зведено доменну піч, в якій її виплавляли. Казна використовувала багатства краю для забезпечення потреб залізними знаряддями мараморомоських копалень завдяки економії витрат на доставку. На околицях сіл Рахівщини - Лонки (Лугу), Рахова, Косівської Поляни, на горі Менчіл та в Кобилецькій Поляні натрапили на залізорудні місця, хоча залізна руда трапляється тут у менших грудках і камінь містить всього 28 % заліза. Та, незважаючи на це, видобувати на місці було вигіднішим, аніж дорого завозити руду здалеку. Виробництво заліза зробило ще дешевшим вугілля. Руду видобували з 32.217 хольд (міра площини 1 хольд = 0,57 га). Виробництво заліза розпочали в 1775-му році на старому населеному пункті Кобилі, який ще називався Гандал. Як писалося в ті часи у документах - "Є тут одна піч (доменна) для плавлення металу, і два цехи по виготовленню цвяхів" . У 1779 році в доповіді державної казни, з точки зору потреб в металі солевого та лісового виробництва, якісні вироби кобилецько-полянського металозаводу визнали необхідними. Тому в 1787 році сюди перевезено металообробний завод з Дубового (нині Тячівський район), і об’єднано металургійне та металообробне підприємства.



 Попит на продукцію зростав настільки швидко, що місцева шахта не забезпечувала підприємство сировиною, та й вміст заліза у руді був дуже низький. Щоб не закривати завод, залізну руду почали завозити з Бедевлі, Косівської Поляни, з-під Менчула, берегів річки Шопурки та інших місць. У 1791 році завод запрацював на повну потужність. На жаль, імена перших керівників заводу нам не відомі.

На початку ХІХ століття на видобуванні руди працювали переважно місцеві сезонні робітники, а на заводі – німці-колоністи. Всередині ХІХ століття на металообробному заводі діяли доменна і плавильна печі, два цехи з виробництва цвяхів тощо. Щорічно вироблялося 100-150 тонн заліза. Частину продукції реалізовували в Галичину, Буковину, в Румунію та в Росію.

У 1826 році підприємець Йожеф Вошнер встановив на заводі ще одну піч, відкрив ливарне відділення, запустив роботу кузні, а на енергії потоку Буркут почали штампувати цвяхи.

Під час визвольної боротьби (так званої Кошутової революції) 18-го листопада 1848 року Кобилецько-Полянський (в тодішніх документах значився як Каболо-Полянський) арматурний (металообробний) завод тимчасово перепрофілювали у завод з виготовлення артилерійської бойової техніки, зокрема важкої вогнепальної зброї – гармат. Директор заводу Адольф Гробоні всього за один місяць встановив обладнання і запустив у дію ливарню для їх виготовлення. Спочатку відливали залізні, пізніше мідні гармати (пушки), а ще пізніше освоїли сучасніший спосіб – суцільне металеве дуло гармат просверлювали. 24 грудня 1848 року першу військову продукцію заводу – кобилецько-полянські гармати, відправили генералу Бему, як різдв’яний подарунок. У роботі заводу велику заслугу відіграв командувач артирелерією Вілмош Мозер, а також Кароль Мозер, Іштван Надь, Йожеф Мозер, Пал Барабаш.

 До Кобилецько-Полянського заводу для налагодження роботи по виробництву артилерійських гармат прибули робітники з виготовлення зброї з Бестерцебані, механіки з виготовлення штиків для рушниць та майстри з виробництва гармат з Діошдьора. Після завершення революційних подій в Угорщині завод перестав виробляти гармати і знову повернувся до виробництва «мирної» продукції.

На початку 50-х років ХІХ століття відбулася реконструкція металургійного та металообробного заводів, удосконалено технологію плавки металу та розширено виробництва, побудовано нові плавильні печі, встновлено нові верстати. Лише в 1856 році на розширення виробництва було витрачено 4037 форинтів. Поряд з старою доменною піччю, запущено в дію ще 7 нових печей, кальцовочний стан, верстати для виготовлення металевих виробів, кузні тощо. Підприємство розміщувалося не тільки над річкою Шопуркою, а й над річкою Дубровцем. Одна шоста частина залізних виробів використовувался на Солотвинських державних соляних копальнях, у лісовій промисловості Марамороської жупи, а решта вивозилася за межі Закарпаття. У 1860 році завод припинив виплавку. Після цього добудували ще два цехи: лісопильний і ковальський. Виробництво набрало іншого характеру.

 Наприкінці 50-х та початку 60-х років ХІХ століття ситуація на кобилецько-полянському заводі змінилася. Найближчі залізорудні місця вичерпалися, доставка з інших була доржчою через підвищення ціни за роботу та доставку. Ситуацію ускладнювало й те, що в цей період згоріла велика доменна піч, яку так і не вдалося відбудували, а також у зв’язку з будівництвом у Фейирпотоку (Білому Потоці) в Трибушанах (нині Ділове), у 1861 році нового металургійного заводу, який цього ж року дав першу продукцію. Після цього кобилецькополянський завод займався виключно переробкою заліза-сирцю. З роками підприємство оновили та модернізували, впровадивши сучасніше обладнання, що сприяло новому підйому виробництва. Завод спеціалізувався на виготовленні сільськогосподарських інструментів, залізних печей, грубок та інших знарядь. Коболополянські вироби за якістю та ціною протистояли продукції інших заводів. Одним із доказів визнання заводу була участь підприємства в 1873 році на світовій промисловій виставці у Відні, на якій завод експонував свою продукцію, де отримав декілька нагород за власні вироби.

Грошовий дохід підприємства досяг 22 326 форінтів у рік, на ньому працювало 115 постійних та 30 сезонних робітників. Ще на початку 70-х років ХІХ століття була створена робітнича каса взаємодопомоги (кранкаса). Її фонд складався з щомісячних внесків робітників.



Значення Кобилецько-Полянського металообробного підприємства ще більше зросло після закриття Білопотоцького металообробного заводу в 1883 році. Того ж року арматурний завод в Кобилецькій Поляні значно розширили. Цими роками вступили в дію два нових цехи – машинний та ливарний.

 У 1892 році, коли були вичерпані всі залізорудні запаси в районі Rojahidja (нині територія Угорщини), виробництво ковальських виробів там було припинено. Цей завод також перенесли в Кобилецьку Поляну. Виробництво тут не припинилося. У 1896-1897-х роках, після деякої реконструкції, завод поділили на дві частини, на нижній і верхній. У нижньому працювали: машинна майстерня, ливарний цех і п’ять ковальських майстерень для виготовлення інструментів, цв’яхів, а на верхньому діяли: прокатний цех, кузня, лісопилка, столярня та теслярська майстерні, а також водяний млин. Машини працювали за допомогою води, а в період зменшення її кількості, використовували локомобіль 16 Ле. Після об’єднання у 1898 році державних заводів та казначейських металургійних комбінатів, 1-го січня 1899 року кобилецько-полянський металургійний завод був тимчасово переміщений до найближчого заводу в Угорському місті Діошдьор. Згодом роботу підприємства в Кобилецькій Поляні було знову відновлено. З того часу завод в Діошдьорі забезпечував підприємство залізом-сирцем. Замовлення виконувалися спільно із заводом Діошдьора, як наприклад виготовлення залізних скоб для мостів. Незважаючи на те, що у 1900 році в штольнях Кобилецько-Полянської долини запаси залізної руди вичерпалися, завод мав достатньо іншої роботи і виробництво зростало: було виплавлено 234 тонн литва, вроблено 149 тонн мотик і лопат, та 33 тонни інших інструментів. Продукція заводу вивозилася в Галичину, Буковину, Росію, Румунію. Наприкінці ХІХ ст. на заводі працювало 250 чоловік, село мало 3 школи, дитячий садочок, римокатолицьку та греко-католицьку церкви, яким належали два будинки (фари) для проживання священників, 10 будинків для офіцерів та сержантів і 10 будинків для робітників.

На початку ХХ століття на нижньому заводі працювали ливарний, машинний та інструментальний цехи. Механізми запускалися в рух п’ятьма великими колесами за допомогою водяної енергії. На випадок відсутності достатньої кількості водної енергії, в резерві був наявний локомобіль, потужністю 16 кінських сил, який запускали при необхідності. На верхньому заводі працювали ковальський, лісопильний та вальцювальний цехи. Тут механізми запускалися в рух великими водяними колесами. У 1901 році на підприємстві працювало 250 робітників, а через декілька років кількість працюючих зросла до 293. Заробітки були низькі. Робітник заводу одержував на місцяь в середньому 12,5 форинтів, а в день до 5 крейцерів. Робочий день тривав 12 годин, а на лісорозробках – 15-16 годин. За найменшу провину робітників карали штрафами. Тяжкі умови праці пробуджували у робітників прагнення до боротьби.

У 1902 році зі зміною назви населеного пункту назва коболо-полянського металургійного заводу також змінилася на кобилецько-полянський завод. У 1903 році державна казна Австро-Угорської держави продала завод підприємцю Емануелю Братманну.

Приватизація підприємства сприяла новому підйому у розвитку кобилецько-полянського металообробного заводу. На цей час власник заводу, подібно до інших володінь та копалень, для своїх робітників увів нову грошову одиницю (барцу), якою можна було користуватися у місцевих крамницях та інших торгівельних точках, що належали заводу. З жовто-мідних барців на сьогоднішній день відомі лише дві монети - 1 корона і 10 філерів. При всій ймовірності, барци були в обігу до кінця першої світової війни.

 У 1907 році після смерті Емануеля Братманна, завод успадкував Йожеф Братманн. У 1908-1912 роках Йожеф Братманн здійснив на підприємстві значну реконструкцію. Раніше там діяла висока піч на дерев’яне вугілля, яка спрацьовувала місцеву залізну руду. Колишній водяний млин замінили «францісовими» турбінами, як резерв було закуплено локомобіль на 150 НР. Замість старих кувалд було встановлено нові тископовітряні, з гідравлікою на 100 атмосфер. У цехах встановили модернізовані залізооброблюючі верстати, а підприємство повністю електрифікували. Крім того, було встановлено генератори для вироблення газу і його горіння в новій печі, місце для загартовування сталі та її шліфовки. Завод виробляв: фасовані, ковані вироби до ваги 1500 кг., великі ковальські вироби, сокири, лопати, мотики, шурупи, начиння для обробки каменю, преси, корабельні ланцюги та ланцюги для кранів. Ливарний цех виробляв: каміни, праски, труби тощо. Механічна майстерня виробляла металеві вироби для використання в млинарстві, пили для дерева (круглі), проводили ремонтні роботи на заводі.

У роки Першої світової війни завод продовжував діяти. Була дещо змінена виробнича технологія. Кобилецько-полянські металурги почали виготовляти якірні ланцюги для військових кораблів, оболонки для ручних гранат та іншу продукцію. З роками становище робітників погіршилося. За мізерну плату вони працювали по 12-14 годин на добу. Серед працюючих було чимало дітей і підлітків. Про техніку безпеки нічого було й говорити. Власники заводу на перший план ставили прибутки, а вже потім думали про умови праці для робітників. Власник заводу Йожеф Братман, з метою подвійної експлуатації, вдався до фінансових хитрощів – ввів в обіг гроші власної чеканки, так звані «тантуси». Частина заробітної платні робітникам виплачувалася державними знаками, а частина – братманівськими «тантусами», які були в обігу тільки в крамницях, що належали тому ж таки Братману.

Після 1919 р. завод частково перестав експортувати корабельні ланцюги та обмежив виробництво сокир, сапок, лопат, які вивозили до сусідньої Румунії.
Не кращим було становище робітників і під час світової економічної кризи на початку 20-х років ХХ ст., більшість з яких опинялися на вулиці. Металурги не могли миритися із таким становищем: піднімали страйки. Та виникали вони стихійно, не мали належного керівництва. Завод працював з перебоями, через відсутність сировини. У 1921 році на підприємстві залишилося всього 125 робітників та 11 службовців. Металообробний завод продовжував виробляти мотики, праски, плити, сокири, залізні печі, запасні частини з чавуну, лебідки тощо. На вишній частині заводу в 1922 році поставили рамову пилу, а на нижній частині у 1926 році, замість старої ковальні, – сучасну пилу з трьома рамовими пилами, 11-ма круговими пилами, та спеціальний пристрій на виробництва доґ (дугових дощок) на бочки. Була збудована сушарня та парилка для деревини з котельнею і локомобілем. Також була збудована вузькоколійка завдовжки 3,5 км, яка зв’язувала підприємство з державною лісовою дорогою Кобилецька Поляна – Тересва.

 Та згодом виробництво на кобилецько-полянському заводі почало скорочуватися, що призвело до наступного зменшення кількості робітників. Так, з 1 по 15 жовтня 1922 року було звільнено 49 робітників. Трудящі не мирилися зі свавіллям керівних органів заводу, через страйки боролися за політичні та економічні права, вимагали підвищення заробітної плати не менше як на 15 відсотків та поліпшення умов праці. Було створено відділ профспілки робітників хімічної, будівельної та цегельної промисловості. Завод поступово зменшувався і частково із залізарського змінився на новий завод з обробки деревини. Спеціальні вироби деревообробного підприємства – ціліндрично різані та висушені дуги для бочок вивозилися в Голландію.

Після смерті в 1924 році Йожефа Братманна, завод за спадщиною перейшов у власність до його дочки Берти Братманн (яка згодом одружилася з Іштваном (Степаном) Керліним, і взяла прізвище чоловіка). Степан Керлін, перебрав на себе керуванням заводом, і тривалий час очолював його. Підприємство було продано з правом та привілеями на виробництво ланцюгів для кораблів. Покупець був зобов’язаний договором внести в підприємство нові інвестиції на суму 280 тисяч чеських крон.

Завод був спеціально налаштований на виробництво корабельних ланцюгів та збудованим пристроєм на перевірку їх міцності (довжиною 30 метрів та розтяжку на 150 тисяч кілограм). Станція для перевірки міцності ланцюгів була ліквідована в 1924 році.

 У 20-30 рр. ХХ століття на підприємстві працювало приблизно 250 робітників та 10 урядників (керівний склад заводу). Щороку збут товару становив 30 вагонів сокир, мотик, лопат й іншого господарського знаряддя, 25 вагонів комерційного лиття, 250 вагонів букових дуг для бочок та 400 вагонів пиломатеріалів. Товар продавався не лише в країні, а й вивозився в Австрію, Угорщину та Німеччину. На 1928 рік вартість заводу в Кобилецькій Поляні становила 4 мільйони чеських крон.

Та з 1929 по 1933 рр. на трудящих металообробного підприємства чекали нові страждання у зв’язку з початком наступної світової економічної кризи. У ті роки металообробний завод працював з перебоями, багато робітників було звільнено з роботи. Особливо масові звільнення відбулися після 1 серпня 1930 року, коли, через погіршення економічного стану, робіники оголосили страйк. Як відповідь на це адміністраця звільнила усіх страйкарів. У 1934 р. робітники, що залишилися, вийшли на першотравневу демонстрацію, вимагаючи хліба для голодуючих і влилися в ряди страйкарів Великобичківського хімічного заводу. Новий страйк розпочався в лютому 1936 р., коли робітники ливарного цеху металообробного підприємства підтримали страйкарів лісопильного заводу. Вони домоглися лише часткових поступок, зокрема змусили підписати колективний договір про підвищення зарплати на 10 відсотків. Згодом найбільш активних страйкарів було звільнено з роботи, серед них Л.Шнайдер, Й.Чілік, М.Чілік, І.Айбен, Н.Генріх. Страйки на заводі мали місце і в наступні роки. 20 квітня 1937 р. страйкували робітники ливарного цеху, які вимагали підвищення зарплати та поліпшення умов праці.

Особливо тяжке становище для підприємства та його робітників склалося в Кобилецькій Поляні у 1939 – 1944 рр., коли Закарпаття опинилося під окупацієї угорсько-фашистських загарбників. Завод цими роками виконував переважно військові замовлення. Робітники в цих умовах виявляли спротив розпорядженням властей, зривали виробничі завдання на підприємстві, саботували поставки для армії тощо.

Після визволення села Радянською Армією від хортистсько-фашистських загарбників, розпочалася нова сторінка в історії металообробного підприємства. Вже у березні 1945 р. Кобилецько-Полянський сільський народний комітет прийняв рішення націоналізувати металообробне підприємство в деражвну власність. Було вжито заходів для роботи ливарного (металообробного) заводу. Було ухвалено рішення про початок роботи ливарного заводу в Кобилецькій Поляні, який мав виробляти знаряддя, необхідні для сільськогосподарських та лісових робіт (мотики, лопати, сокири тощо). В тому ж році до металообробного заводу було приєднано і лісопильний. Об’єднанне підприємство одержало назву “Інтернаціонал”. Велику допомогу заводу надавала держава, яка виділила йому значні кошти і устаткування. Крім того, підприємство було укомплектовано інженерно-технічними працівниками та кваліфікованими робітниками. У перші повоєнні роки тут працювало близько 200 робітників. Річний план було виконано на 116,5 відсотка. Впровадження нових технологічних процесів дало заводів 288 тисяч крб. річної економії. Добре працювали ентузіасти Йосип Шімон, Андрій Задранський та ряд інших робітників заводу.

Завод «ІІІ-й Інтернаціонал» у 1948 році домігся високих показників у виробництві продукції. На підприємстві впроваджено радянські методи - соціалістичне змагання між бригадами цехів. У лютому 1949 року, ливарники бригади (бригадир Василь Оленюк) Юрій Копеляк та Іван Флоріан перевиконали місячні завдання. Добру роботу показували ковалі: Йосип Товт, Юрій Ерделі, Антон Шнайдер, Адольф Задранський та машиністи-пилорамники лісопильного цеху: Василь Куриляк, Йосип Барановський й інші робітники. Оволоділи новими спеціальностями формувальників ливарного цеху, жінки-робітниці Євдокія Тимчук, Марія і Терезія Федорчук, які створили на заводі жіночу бригаду.

Одними з кращих робітників заводу в 1952 році були й інші працівники: коваль Антон Товбер, ливарники Василь Пукман, Ліповт Шнайдер та начальник ливарного цеху Кощак. Передовиками соціалістичного змагання в 1953 року була бригада пилорамників під керівництвом Василя Куриляка, циркулярники Дмитро Штефанюк, Степан Варцаба, Микола Гота, їх бригадир Йосип Шімон, ливарники Карло Шнайдер, Іван Флоріан, та молоді слюсарі – Йосип Мачек і Степан Міллер.

У наступні роки на підприємстві зародився рух раціоналізаторства і винахідництва. На початку 50-х років тут нараховувалося близько 20 раціоналізаторів, серед яких Г.В.Тітов, О.В,Варцаба, Й.І.Барановський, А.Ю.Копіляк, А.А.Задранський, О.С.Ватаман та багато інших. Лише від 16 впроваджених пропозицій виробництво одержало економія понад 22 тис. крб. Згодом економічний ефект від раціоналізаторських застосувань зріс у 1960 році вже до 168 тис. крб. Одному з кращих заводських новаторів слюсарю-моделювальнику ремонтно-інструментального цеху Андрію Андрійовичу Задранському (молодшому) на початку 60-х років було присвоєно почесне звання «Заслужений раціоналізатор Української РСР».

 У Кобилецькій Поляні, поряд з досягненнями у промисловості, велика увага приділялася й культурному та спортивному розвитку населення. Неподалік підприємства на початку 1950-х років було впорядковано парк, у якому діяла танцювальний і волейбольний майданчики.

У 1960-х роках кілька років на стадіоні «Арматурник» відбувалися спортивні свята та спартакіади, ініціаторами проведення яких були майстер ливарного цеху Олексій Варцаба, юрист заводу Микола Бадюл, старший інженер виробництва Іван Тимчук та голова завкому Дмитро Штефанюк. Одними з кращих спортсменів-арматурників були: легкоатлети майстер механічної майстерні Петро Руснак, слюсарі ремонтно-інструментального та ливарного цехів Олександр Несплак і Юрій Ваш. Кращими штангістами були: Василь Варцаба, Олександр Несплак, Юрій Ваш. Майже у всіх видах спорту брала участь інженер-технолог ковальського цеху Єва Копта.

Завідувачем сільським клубом тими роками було призначено Івана Кравчука, який водночас керував агітбригадою.

Саме в ці роки при робітничому клубі заводу ім. ІІІ Інтернаціоналу був створений драмгурток, учасниками якого були артисти-робітники Олександр Ракоцій, Микола Гота, Дмитро Штефанюк, Дмитро Кравчук, Іван Варцаба, Василь Колач. Ставилися вистави видатних українських драматургів М. Старицького, М. Кропивницького, зокрема „Мартин Боруля” К. Карого, та інші. Керівником аматорського театрального колективу був Куцин. У 1953 році драмгурток поповнився новими учасниками – Ганною Бойчук, Олександром Тимченко, Петром Мельничуком та іншими. З п’єсою „Весілля з приданим” виступали перед мешканцями Великого Бичкова.

Також при арматурному заводі була створена футбольна команда „Більшовик” (капітан команди Волда, гравці Микола Бадюл, Олекса Ракоцій, Іван Айбен, Ковач і Тимчак). Згодом кобилецько-полянський «Більшовик», було перейменовано у футбольну команду “Металіст”, яка успішно виступала в ІІ лізі чемпіонату Закарпатської області. Найбільш успішний сезон для команди був у 1988 році, коли під керівництвом тренера Й.Данча „Металіст” вийшов до фіналу кубка області СТ “Авангард”.

Вже у наш час неодноразовим призером районних змагань виходила команда з шашок ЗАЗ «Арматурний завод» в складі Йосипа Руснака, Олександра Несплаха, Василя Носи та інших.

За роки радянської влади завод “Інтернаціонал” докорінно реконструйовано, обладнано новою сучасною технікою. За роки п’ятирічок підприємство кілька разів переходило від одного відомства до іншого. Відповідно до цього вносилися зміни і в асортимент виробів, за винятком ковальського цеху. У 1956 році розпочали випуск зливних бачків. У 1959 році завершилося будівництво нового ремонтно-інструментального цеху. Із діючих 26 верстатів, серед яких є унікальні – розточний, координатно-розточний високої точності та інші, лише три були довоєнного виробництва. У два тури здійснено реконструкцію й розширено ливарний цех, де поруч із формовим було запроваджено кокільне литво. Лісопильний цех переобладнано у механо-складальний. У ньому встановлено до 60 одиниць нового обладнання, більш потужними пневматичними молотами було оснащено і ковальський цех.

У 1964 р. підприємство перейменовано в “Закарпатський арматурний завод” (ЗАЗ). З часом значно розширився асортимент його виробів, були освоєні нові види продукції. Завод перейшов на випуск чавунної арматури – кранів для газової і нафтової промисловості, продукції для водопроводів (труби, радіатори тощо). Згодом адміністрацією заводу було доручено освоєння виробництва шарової арматури більш крупних форматів – 80 і 150 міліметрів. Виготовленням моделей займалися слюсарі-моделісти, шестирозрядники Андрій Задранський і Андрій Копіляк. Механічну обробку здійснювали токар Дмитро Куриляк, фрезерувальник Едуард Шмідт, виливали їх Маковій Оленюк і Василь Товстий, складав слюсар Юрій Шеф. Перші зразки шарових кранів були одобрені відділом технічного контролю тресту в Москві.

У 1966 році на заводі замість старих цегляних печей, де заготовки металу нагрівалися вугіллям, встановлено дві металеві печі із згоранням у них солярки, що значно підвищило культуру виробництва, санітарно-гігієнічні умови в цеху.

Наступного року робітники арматурного заводу виготовили з металу емблему села Кобилецька Поляна і встановили її при в’їзді у населений пункт. На ній слова «Ласкаво просимо» та «Приїжджайте ще до нас».

У 1967 р. Закарпатський арматурний завод почав виробляти арматуру з кольорових металів 8 типорозмірів. Підприємство було повністю реконструйовано і обладнано новою технікою. Після завершення будівництва підстанції, електролінії заводу підключили до єдиної енергетичної системи. Якщо в 1946 році на підприємстві працювало всього 200 робітників, то у 80-х роках минулого століття – вже більше тисячі робітників та інженерно-технічного персоналу.

Лише у першій зміні, наприкінці 1967 року, у провідному цеху заводу – ливарно-механічному працювало 180 чоловік. Очолювали виробництво майстри Михайло Оленюк, Карло Шнайдер та Іван Тимчук. Компресорна станція під керівництвом Дмитра Варцаби, на чотирьох установках виробляла стиснене повітря, без якого не могли б працювати багато верстатів у конвеєрі. У стержневому відділенні власне й починався шлях арматури. Спочатку готувалася піскова суміш, яка закладалася у піскодувні машини. Туди ж закладалися й алюмінієві ящики-форми, у яких під тиском 6 атмосфер пресувалися піскові стержні для водонапірних і газових кранів. Звідти стержні ішли у формувальне відділення, де на спеціальних верстатах виготовлялися форми корпусів кранів. Там верстатники Марія Оленюк, Ганна Сидоряк, Микола Пукман насипали суміш і спресовували її. Після чого готові форми на стрічковому транспортері переносилися у заливне відділення. Там з невеликого отвору вагранки цівкою бив струмок розплавленого металу. Вагранщики Василь Гартованець, Юрій Руснак, Юрій Росущан та інші, в темних захисних окулярах, один за одним підставляли черпаки, наповнюючи їх рідким металом та заливали ним підготовлені форми. Далі транспортер відвозив їх далі на охолодження. Після завершення процесу, деталі кранів легко звільнялися від зовнішньої оболонки форми, і лише всередині корпусів залишався пісковий стержень, який видалявся методом обертання у великих машинах-барабанах. Звільнені від форми деталі продовжували свій шлях в обрубочне відділення до верстатників Степана Табахаря та Галини Гайдамак.

У механічному відділенні в кілька рядів стояло більше 30 верстатів. Олена Вішован, Єва Шмідт нарізали муфти, токарі Іван Олефір, Олександр Кощак, Іван Фольвчук, Іван Глодин та інші детально обробляли корпуси. Степан Куриляк, Степан Гайдамак займалися протиркою, Іван Штефанюк, Василь Ватаман – складанням арматури. Уже готові крани Федір Табахар і Марія Кус перевіряли на спеціальному верстаті на міцність під тиском у 15 атмосфер. Після чого крани фарбувалися лаком і здавалися на склад готової продукції, яка згодом відправлялася замовникам. Поряд з крановим конвеєром, діяв конвеєр і по виробництву змивних бачків за подібним технологічним процесом. Конвеєрним цехом керував Йосип Шеф. У кокільному відділенні бригада Йосипа Шімона займалася пічним литвом, де виготовлялися кухонні плити, колосники, решітки та інша продукція.

Устаткування і сировину завод одержував з різних промислових центрів колишнього Союзу. Так, ливарне устаткування поступало з Москви (завод “Красная Пресня”), Білорусі та Хабаровська, металоріжучі верстати – з Харкова, Ленінграда, Алапаївська, Улан-Уде, Бердичева, Єревана та інших міст колишнього СРСР. Продукція заводу відпрвлялася у всі колишні республіки та експортувалася більше, як 30 країн світу, серед яких – Англія, Сірія, Румунія, Єгипет, Алжир. Арматура, виготовлена на підприємстві, використовувалася на содових заводах Болгарії, гідролізних виробництвах Монголії, нафтопереробних заводах Куби, металургійній промисловості Чехословаччини, Угорщини, В’єтнаму, Афганістану та інших країнах світу.

У 1967 році Закарпатський арматурний завод одним із перших в області перейшов на нову систему планування та економічного стимулювання, що дало можливість різко збільшити виробництво продукції. Так, якщо в 1946 році він випустив валової продукції на 288 тис. крб., то в 1970 р. – на 3,3 млн. крб., а в 1980 р. – на 4,5 млн. крб. Активно продовжили свою діяльність при заводі раціоналізатори і винахідники, які спочатку створення спілки в 1958 р. по 1980 р. упровадили 532 раціоналізаторські пропозиції, які дали економічний ефект на суму 358,8 тис. крб.

 У 1973 році, за директорування О.П.Тимченка, на заводі було виготовлено і встановлено накопичувачі для рідкого чавуну, механізовано заливку форм на конвеєрі. Завод одержав машину для лиття під тиском латунних деталей, яке здійснювалося за новою прогресивною технологією, в результаті чого втрати від браку продукції були зведені до мінімуму.

Було збудовано комплекс механо-складального виробництва, що дозволяло збільшити випуск арматури вдвічі, порівняно зі старим обладнанням. У ливарному цеху було запроваджено новий технологічний процес одержання відливок на карусельних кокільних машинах.

Вагомий внесок у впровадження нової техніки й передової технології виробництва зробили робітники й інженери арматурного заводу М.Ватаман, І.В.Николайчук, Ю.В.Підмалівський, Й.Й.Коцур, Й.Й.Шеф, М.І.Оленюк, М.Й.Моуліс, Е.Ф.Шмідт.

Доброю традицією на арматурному заводі стали урочисті вечори вшанування передовиків виробництва, посвячення в робітники, та проводи на заслужений відпочинок. Багато робітників відзначено високими державними нагородами: Орденом Жовтневої революції удостоєно Григорія Титова, орденом Трудового Червоного Прапора нагороджено Василя Глодяна, Юрія Підмалівського, Івана Конюка, орденами «Знак Пошани» - Карла Шнайдера, Андрія Задранського, Василя Дрімуша та багатьох інших. Іван Глодян удостоєний почесного звання «Заслужений машинобудівник УРСР».

Наприкінці 70-х років творчо працювали бригади токарів з обробки кольорової арматури, складання зливних бачків, кольорового литва, виготовлення продукції на експорт, наждачників ковальського цеху (бригадири Дмитро Куриляк, Валерія Тимчак, Петро Куцин, Іван Конюк та Степан Ясінчак).

У листопаді 1977 року, надійшло устаткування для нового механо-складального комплексу Закарпатського арматурного заводу. Робітники Єреванського машинобудівного заводу ім.Дзержинського надіслали арматурникам Кобилецької Поляни три токарні, один універсальний фрезерний та один токарно-гвинторізний верстати. Із Чебаркульського ремонтно-механічного заводу (Челябінська область) надійшов будівельний кран вантажопідйомністю 25 тонн. Чотири формувальні машини одержали арматурники із Павлоградського заводу ливарного машинобудування Дніпропетровської області. Транспортники заводу одержали потужний автомобіль «КамАЗ» з міста Набережні Човни (Російська Федерація).

У 1980-му було розпочато будівництво ливарного цеху, потужністю 10 тисяч тонн лиття в рік. Були здійснені конкретні заходи для підвищення ефективності та поліпшення якості продукції. Передовиками заводу у 80-х роках ХХ століття були робітники-ливарники В.Ю.Дрімуш, С.О.Тюх, слюсар О.О.Задранський, коваль В.В.Глодян, притирщик С.Ю.Гайдмах, токарі Ю.Ю.Варга, І.В.Боднар, гальваніки І.І.Кілічук, М.М.Метенько, слюсар-складувальник І.В.Табахар, столяр Г.В.Титов, заливщик І.І.Флоріан, ливарники Ф.І,Шнайдер, П.І.Куцин та інші. На підприємстві працювало багато робітничих династій: Задранських, Тайзів, Барановських, Ватаманів, Купріяків, Айбенів, Штефанюків, Оленюків та інших.

За високі показники в роботі десятки працівників арматурного заводу нагороджені високими урядовими нагородами колишнього СРСР. Серед них: Орденом Жовтневої революції – Г.В.Тітов, оденом Трудового Червоного Прапора – В.В.Глодян.

 Протягом 1966-1990 рр. на арматурному заводі працювало 1000-1200 чол. І випускались арматури різного типорозміру понад 130 т. шт. в місяць. Випуск товарної продукції становив понад 5 млн.крб. в рік. Крім трубопровідної арматури, завод випускав пічне томливо, зливні бачки, ковані вироби (сокири, кувалди, молотки, мотики, долота, тесаки, осі до возів), каміни-чугунці, бронзові люстри і свічники, праски, преси для віджиму соків тощо.

 На початку 1987 року на арматурному заводі почалися хоч і незначні, але досить відчутні перебої в роботі, невиконання планів, відставання з випуском найнеобхідніших товарів для населення – сокир , молотків, кирок… Затримувалися поставки сировини, зокрема виникали заборгованості у таких поставках Іжевським металургійним комбінатом. Та коли завод домагався таких поставок, і метал хоч і з великим запізненням, але все-таки надходив, щоб надолужити прогаяне, керівництво підприємства змушено було переводити ковальське виробництво на тризмінний режим роботи та вжити інші організаційно-технічні заходи.

Добре працювали бригада ливарників В.І.Дерда, О.В.Руснак, І.І.Куриляк, І.Д.Онофрюк, Ю.І.Костяк, М.В.Бироваш, І.І.Онофрюк, В.В.Тайз; заготівельники шихти І.Ф.Токар та П.Ю.Гартованець; начальник цеху С.Ю.Ваш та інші.

Під час переходу всіх підприємств країни на самофінансування, на економічні методи господарювання, розпочалося ще більш ефективніше використання робочого часу, енергетичних ресурсів, бережливого ставлення до народного добра, економії фонду заробітної плати та інших механізмів, які б стимулювали виробництво товарів та покращило добробут народу. Хоч і нелегко було кобилецько-полянським заводчанам працювати в нових умовах, але всі вони дуже старалися. Серед 29 членів госпрозрахункового колективу найбільш добру роботу показували: заливальники кольорового литва Юрій Ваш, Василь Гартованець, Федір Шнайдер, Степан Тюх, формувальниці Ольга Шнайдер, Йолана Туряниця, стержниця Василина Боднар.

На початку 90-х років, знову ж таки через негативну роботу постачальників, на арматурному заводі почався спад виробництва, але, незважаючи на економічні труднощі, робітники, як могли – продовжували працювати, проявляючи зрілість та поміркованість. Дирекція разом з громадськими організаціями також старалася різними шляхами створювати людям умови праці та соціальні зручності…Щоб якось вижити в таких умовах, Закарпатський арматурний завод змушений був знаходити виходи з скрутних ситуацій: надавалися населенню платні послуги з виготовлення металевих огорож, установка водяного опалення в житлових будинках, спорудження металевих гаражів і крівлі будинків, внутрішньої і зовнішньої штукатурок тощо.

 Наказом Міністерства машинобудування військово-промислового комплексу і Конвенції України під № 134 від 5 жовтня 1994 р. державне підприємство «ЗАЗ» в Кобилецькій Поляні реорганізовано у Відкрите акціонерне товариство «Закарпатський арматурний завод». За законодавством України товариство було юридичною особою приватного права. Його діяльність здійснювалася у відповідності до Конституції України, Цивільного та Господарського кодексу України, статуту та інших нормативних актів, які стосуються діяльності ВАТ.

Деякий час завод був у безвихідному становищі. Його хотіли оголосити банкрутом. Продукцією арматурників взагалі перестали цікавитися. Не тому, що ринок наситили аналогічною продукцією виробництва інших фірм, або ж через те, що вирішальним були нижчі ціни на подібні вироби. Просто не було ще досвіду впровадження механізму ринкових відносин, внаслідок чого руйнувалися роками налагоджені виробничі стосунки. Та згодом ситуація почала змінюватися на краще. Почався пошук ринків збуту продукції. Чимало надій подавало співробітництво з німецькими партнерами з міста Вуперталь. Спочатку так і було. Але часті коливання цін на металопрокат та електроенергію на внутрішньому ринку (особливо в період фінансово-економічної нестабільності в Україні після розпаду колишнього СРСР та створення незалежної української держави), змусили арматурників покласти вимогу перед партнерами про перегляд цін на власні вироби. Це викликало недвозначну реакцію у німецької сторони, котра зауважила, що внутрішні проблеми не повинні відображатися на умовах контракту. Тому, хоч і зі збитками, але довели контракт до закінчення і розійшлися, при чому без жодних претензій. Хоч втрата ринку збуту і була відчутна на виробництві, однак підприємство продовжувало діяти й надалі. Займалося випуском традиційних видів продукції, таких як сільськогосподарський реманент, молотки різних розмірів, сапи городні, бурякорізки, щипалки, на замовлення – сокири. Відновили випуск засувок з кольорових металів. Білоцерківський (що під Києвом) та Дніпропетровський шинні заводи практично повністю працювали на бронзових засувках, виготовлених в Кобилецькій Поляні. Надходили пропозиції про постачання продукції й Нижньокамського шинного та Тольятинського автомобільних заводів. У Казахстан постачали крани тощо. Незначна за чисельністю ковальсько-пресова дільниця, де працювало всього вісім чоловік, щомісяця випускала продукції на 40-45 тис. гривень. Серед передовиків виробництва були ковалі Василь Колач та Василь Ясінський, штампувальник Степан Айбен, фарбувальниця Рита Повхан, майстер Тіберій Кайлер. Згодом знайшли нових партнерів – угорську фірму «Ломбард-Будафок-Зоманс», які замовили чималу партію решіток та іншого литва для камінів. Якість виконання і вартість продукції задовольнила обидві сторони. Швидко освоїли формування Альфред Нам’як та Олексій Іванов, заливку – Степан Вайс.

Згодом на ВАТ «Закарпатський арматурний завод» було введено в дію індукційні печі, розроблених на замовлення арматурників дочірним підприємством інституту ім. Патона ІСІ «Сервіс» з Києва, в яких виплавляли чавун і сталь. Кошти на фінансування проекту виділив головний власник акцій ВАТ «ЗАЗ». Частину коштів арматурники заощадили від реалізації продукції. Застосування індукційних печей докорінно змінило процес попередньої виплавки чавуну й сталі без шкоди навколишньому середовищу. Плавили ливарний та переробний чавун, який на завод поставляли з Кривого Рогу. Потрапляв сюди й металобрухт, забраковані вироби. Дещо освоїли самі, а дечому навчили фахівці з Києва. За зміну виплавляли дві тони чавуну. Працювали біля індукційних печей плавильники Степан Гасинець та Іван Зеленко, технік-електронник Андрій Телегуз, який відповідав за дотримання температурного режиму, роботу генераторного відділення. Виконавчим директором ВАТ «ЗАЗ» в цей період був Василь Цимбалюк.

Почалось на заводі відроджуватися й художнє литво. У кооперації з шведською «Прозою ЛТД», яка працювала у Великому Бичкові, було налагоджено випуск столів та стільців для продажу в торгівельній мережі області. Та ще не один раз довелося підприємству протягом останніх років випробовувати свою життєдздатність у нових економічно-ринкових умовах на міцність.

 З 1997 р. поступово підприємство викупив, через аукціони та трастові компанії, колишній офіцер цивільної авіації з Харківщини Борис Миколайович Кучерук ( володіє 64,7% контрольним пакету акцій). Іншою частиною акцій володів громадян Словаччини – Думан Шустер – 26,3, який у 2006 році продав свою частку бізнесмену Володимиру Володимировичу Карпачову.

Наприкінці 2005 року на заводі «ЗАЗ» працювало 98 чол. Статутний фонд Товариства становив 45660 грн. фонд поділений на 182640 штук простих акцій номінальною вартістю 0.25 грн. кожна, що випущені у документарній формі та розподілені між акціонерами. Кількість акціонерів: юридичних осіб – 1, фізичних 430. За період діяльності товариства дивіденди акціонерам не нараховувались і не виплачувались. Підприємство складалося з таких підрозділів: заводоуправління, ливарно-механічного цеху, ремонтно-інструментального цеху, ковальсько-пресової дільниці, деревообробної дільниці, транспортної дільниці, складського господарства. Арматурний завод займався випуском продукції таких видів: пічне чавунне литво (решітки колосникові, плити, конфорки, колосники для промислових котлів та інші); садово-господарські інструменти (сокири, лопати штикові, совкові, підсипочні мотики, сапи, кирко-мотики, корчівки), ручні інструменти (молотки, кувалди, мулярські молотки-кирочки), преси для віджиму соків тощо. На підприємстві виконувались такі основні технологічні операції: відливання заготовок з чорних металів та кольорових сплавів, виготовлення інструментів методом вільного кування, гарячого та холодного пресування, металообробні (токарні, фрезерні, свердлильні, стругальні, шліфувальні та інші), деревообробні ( розпилювання,стругання, шліфування), зварювальні, фарбувальні та пакувальні.

За 240 річну історію арматурного заводу в Кобилецькій Поляні змінилося багато керівників, більшість з яких, на жаль, невідомі. Історія зберегла лише декілька прізвищ керівного складу підприємства, серед яких директори: Адольф Гробоні, (середина ХІХ ст.), австрійці Емануель Братман та Йозеф Братманн (кінець ХІХ початок ХХ ст..), австрієць Степан Керлін (20-40 роки ХХ ст.). Після визволення Закарпаття від угорсько-фашистських загарбників, очолив підприємство колишній фронтовик Пилипенко (з 1945 по 1947 рр.). Далі керівником призначили бичківця Юрія Юрійовича Лукачука (з 1947 по 1953 рр.). Деякий час заводом «Інтернаціонал» керував Юрій Отроба (з 1954 по1964 рр.). Згодом 18 років очолював підприємство уродженець з Житомирщини Олександр Прокопович Тимченко (з 1964 по 1982 рр.). Далі естафету керівництва Закарпатським арматурним заводом перейняв уродженець Тернопільщини Василь Іванович Цимбалюк (з 1981 по 1985 рр.). Згодом на цю посаду було призначено місцевого інженера Петра Васильовича Павлюка ( з 1985 по 1995 рр.). Далі підприємство очолив Михайло Михайлович Ватаман (з 1995 по 2001 рр.) Короткий час керували ВАТ «Закарпатський арматурний завод» уродженець Івано-Франківщини Василь Григорович Сопків (з 2001 по 2003 рр.), потім знову очолив підприємство арматурників Василь Іванович Цимбалюк (з 2003 по 2005 рр.). Далі заводом керував уродженець с. Біла Церква Василь Іванович Товт (з 2005 по 2007 рр.). Згодом керівником Кобилецькі-Полянського підприємства ВАТ «ЗАЗ» було призначено уродженця Полтавщини Івана Васильовича Микитенка (з 2007 р. по 2010 рр.).

Протягом останніх декількох років підприємство не припиняло випуск продукції. Ще на початку січня 2009 року, згідно прайс-листа, ВАТ «Закарпатський арматурний завод» випускав різноманітну продукцію в кількості 34 найменувань – переважно пічне литво, садівничо-огородній та господарський інвентар: плити з конфоркою, комплекти пічних дверок, решітки, сокири закарпатські (ковані), сокири-цв’яхотяги (ковані), сокири-колуни, мотики ковані та зварні, мотички-рогачки, корчівки ковані, планкачі, преси для віджимання соку (малий та великий), бурякорізки, сталеві кувалди, клини ковані, підставки для ялинок, комплекти дачних меблів тощо.

15 липня 2009 року на зборах акціонерів ВАТ «Закарпатський арматурний завод», у зв’язку з економічною кризою в державі, було прийнято рішення припинити діяльність на підприємстві та оголосити його банкрутом.

З осені 2009 р. та протягом 2010 р. проводилися перемовини колишнього директора Василя Івановича Товта з власником ВАТ «Закарпатський арматурний завод» про відновлення діяльності підприємства. Але поки що безрезультатно.

Використана література:

1. Історія міст і сіл УРСР Закарпатська область. Стор. 505-513 Київ – 1969.
2. І.Масляник «Друга молодість древнього заводу» надруковано в газеті «Зоря Рахівщини» № 66, за 01.06. 1967 р., стор. 2.
3. І.Масляник «Метал застиває у формах» надруковано в газеті «Зоря Рахівщини» № 144, за 2 грудня 1967 р., стор. 3
4. «История городов и сёл Украинской ССР», Закарпатская область Киев – 1982 стор. 399-408.
5. Довідка про ВАТ «Закарпатський арматурний завод» станом на 01.11.2005 р. підготовлена генеральним директором ВАТ ЗАЗ – В.І. Цимбалюком (1981-1985 рр та 2003-2005 рр.)
6. Усні спогади колишніх директорів ВАТ ЗАЗ – В.Т. Сопківа (2001-2003 рр.), В.І. Товта (2005-2007рр.), та І.В.Микитенка (з 2007 р. по 2009 р.)
7. Михайло Юращук «Рік тому арматурний хотіли оголосити банкрутом…» стаття в газеті «Зоря Рахівщини»

8. Ковач Шандор „Maramarosi bercek koyott” Будапешт,2007. (частково використано матеріал та фотографії), в перекладі на українську мову Марією Арнольдівною Товт.

Публікація Василя Поповича


www.rakhiv.in/NewsOpen/id_news_1093828
Коментарі (0)

Додати коментар
Введіть число
 
Погода
Інтерв'ю
«Якщо не я, то хто?» - Наталія Шітив
Ми познайомимо Вас із жінками. Із жінками, що власним прикладом мотивують інших. В рамках проекту «Жінки, які надихають» ми опублікуємо до 8 березня серію інтерв’ю з представницями різних професій, вікових категорій і вподобань. Ці жінки різні, але всі вони намагаються змінити людей довкола себе на краще.
March 2, 9:31 AM П:15856 К:2
Фотогалерея
Новини від KINOafisha.ua
Загрузка...
Загрузка...
Афіша кінотеатра Cinema Citi